Коментар до фото: ....
Завантажується пошукова система...
Tutor  :  Стьопа! Пішов би ти у сраку, СамоДрочівський мудак. Стараєшся для спонсора твоєї пархатої партійки, пана жидюри Коломойського. Шоб той жидюра наші ліси поприбир  ...
Skrumex  :  Жаль , очень жаль!  ...
Куплю/продам:       продам хату з земельною ...
Робота:       На роботу в мебелевий цех терміново потрібен верст...
Послуги:       САМОЗАХИСТ ДЛЯ ЖІНОК
   &nbs...
     ГО "Славутське міськрайонне об`єднання "МАЙДАН" збирає гумові авто-покришки, горючі суміші для "коктейлів Молотова" і арматуру для відпраки у Киїів на Майдан-3. (Штаб ГО "Майдан" на 4-му поверсі "ОТЦ") ...
Інтернет-ресурс міста Славута
Славута

меню сайту

     петиції
     інтегральний світ
     головна
     фото з супутника
     віртуальна подорож
     WEB камера
     фотографії
     гостьова книга
     вітання
     співчуття
     пошук знайомих
     форум
     чат
     карта міста
     телефони
     куплю/продам
     послуги
     робота
     повідомлення
     бізнес міста
     залізниця




border=0

інформери

Курс долара






 18.10.2012 СПРАВЖНЯ ЖУРНАЛІСТИКА – ЦЕ ПРОЩА…

Якось колишній голова Національної спілки журналістів України Ігор Федорович Лубченко в інтерв'ю газеті «Президентський вісник» сказав такі слова: «Професійний журналіст має берегти свою репутацію, своє добре ім'я...»
     Ви, певно, запитаєте: а як берегти, коли чиниться нецивілізований тиск на громадську газету (якою наш «Трудівник Полісся» став у 1991 році після путчу, коли трудовий колектив виступив співзасновником видання спільно з міською радою, очолюваною А.Г.Роздобудьком) або головного редактора? Як зберегти те добре ім'я, коли тебе намагаються всіляко принизити: надсилають на тебе КРУ за зверненнями влади, а окремі колеги, що стали на шлях Іуди, пишуть численні скарги (точніше, пасквілі та наклепи) у всі інстанції? Коли за їхніми листами тебе майже щомісяця перевіряють якщо не інспектори праці чи прокуратура, то міліція? Коли ти - як кістка в горлі тому, хто не хоче бачити тебе в кріслі керівника видання і чинить опір та перепони у повсякденній роботі редакції?
     Наша Славутська міська рада, очолювана Василем Сидором (це той мер, якого НСЖУ без погодження з нашим трудовим колективом, але, певно, справедливо назвала у 2008 році «ворогом преси»), дійшла навіть до винесення головному редактору «дисциплінарного стягнення», яке довелося мені на початку нинішнього року скасовувати в Славутському міськрайонному суді. Суд в особі судді Вікторії Зеленської прийняв справедливе рішення, а на моє запитання міському голові, як свідкові: «Чи не здається Вам, що відколи Ви намагаєтесь принизити редакцію «Трудівника Полісся» і головного редактора, принижуєте в першу чергу самого себе?!» Василь Богданович не мав що відповісти.
     «Битва за статут» - так називалася публікація в «Журналісті України» про нашу редакцію і взаємостосунки з владою в травні 2007 року. А далі пішло й поїхало... Власне, почалася та «битва» із співробітництва нашої міської ради з газетою «Пульс» закритого акціонерного товариства «Об'єднання «Прогрес». Незважаючи на те, що Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» не передбачає співробітництва влади на платній основі з приватними ЗМІ, наша міська рада стала виділяти фінансування для «Пульсу» навіть у декілька разів більше, ніж на висвітлення своєї діяльності в «Трудівнику Полісся».
     Міський голова ніяк не міг збагнути, чому рада повинна платити якісь кошти газеті, де вона є співзасновником? З цього приводу довелося виступити мені на сесії й сказати необережно таке: не робить честі для міської влади те, що вона побігла друкуватися в приватній газеті. Бо різниця між приватним виданням і державним (комунальним) – як між сільським будинком культури і столичним казино. Ось так і попливли ми з милості міської ради в різних човнах: хто - від держави, а хто - від закритого акціонерного товариства.
     Про наміри, які виношував при цьому наш міський голова, дізналися пізніше, коли почався шалений тиск на газету і редактора. Означу лише віхи його:
     - прийняття нового статуту і самочинне виключення районної державної адміністрації та трудового колективу зі співзасновників громадської газети і юридичної особи - редакції. Завдяки екстреному випуску «Трудівника Полісся» з першою білою сторінкою та зображеною на ній зав'язаною на вузол ручкою, зверненням колективу проти нищення газети, моєю публікацією «Куди ведуть неблагородні наміри?» трудовому колективу, як і РДА, вдалося залишилися співзасновниками, але тільки вже лише газети - як інформаційного суб'єкта;
     - рейдерське захоплення юридичної особи та перейменування її в комунальне підприємство (КП) «Редакція газети «Трудівник Полісся» бачилося комусь із ініціаторів «битви», певно, неабиякою перемогою. Справедливо йшлося в звітній доповіді до XII з'їзду НСЖУ, що «найбільший тиск на редакції та редакторів здійснювала на той час політична сила тодішнього Прем'єр-міністра - Юлії Тимошенко». Я потрапила під цю зловісну хвилю!.. Хоча, коли голови міської та районної рад (а вони йшли від БЮТу) побачили, що в реальності це нічого не змінило - газета не стала ні ручною, ні залежною, вирішили заслухати мій звіт як редактора.
     Знову зібрали спільну сесію, де несподівано «виникло» питання про те, що потрібно затвердити... головного редактора - керівника комунального підприємства, посада якого перед тим була введена до статуту. Півдня(!) тривала спільна сесія міської та районної рад, де більшість депутатів Славути виконала волю міського голови, а незаангажовані депутати район- ної ради таки не допустили зміни керівництва редакції.
     Ну, а коли спільного рішення радам не вдалося прийняти, уже після сесії розпорядженнями міського голови та голови районної ради від 26.05.2008р. була призначена тимчасово виконуючою обов'язки головного редактора одна із моїх підлеглих...
     Треба зауважити, що на мою адресу, як редактора, ще до цього моменту звучали неодноразові звинувачення, з'являлися «організовані» скарги, одне слово - нагніталася буря. І якби не своєчасна порада колишнього голови обласної організації НСЖУ Микола Шокала: «Віро, рятуйся! Проведи аудит фінансово-господарської діяльності редакції, бо втоплять...», то й не знаю, чим би закінчилася та травнева сесія в 2008 році, де фактично вирішувалася моя доля. Висновок аудитора, пред'явлений міському голові перед початком сесії, а потім процитований з трибуни головою районної державної адміністрації Галиною Душнюк, яка від самого початку, як людина з державницьким мисленням, стала на захист громадської газети і редактора, приголомшив ініціаторів «редакційного перевороту». Щоправда, це не минуло безслідно.
     Пізніше, коли після пережитого на лікарняному ліжку передінсультного стану я повернулася до своїх обов'язків, з ініціативи влади за заявою окремих працівників редакції (на чолі з т.в.о. головного редактора) до нас завітав ревізор КРВ... Я не знаю, що пережили читачі «ТП», коли згодом акт КРВ, де мене звинувачували у фінансових порушеннях, несподівано з'явився в газеті: до редагування видання т.в.о. мене не підпускала.
     Однак, я все ще залишалася працювати в своєму кабінеті, займаючись адміністративною роботою, пошуком інформаційних послуг, підготовкою публікацій, - у цей час мною було направлено позов до Хмельницького суду про поновлення прав редактора (оскільки з посади мене ніхто не знімав!), а повноцінно виконувати свої функції, як керівник підприємства і редактор видання, не мала можливості. Тим більше, не було підстав передавати печатку та інші документи... В зв'язку з цим, молодий і досить метикуватий адвокат з обласного центру Дмитро Вагін взявся вирулювати цю ситуацію. Це був добрий початок боротьби за своє ім'я.
     А ще в цей час я випустила власну газету «Вісти ТП» (цю назву обрала в зв'язку з тим, що перший номер «Трудівника Полісся», який вийшов у світ 30 січня 1921 року, називався «Вісти - Известия», а ТП перекликалося з «Трудівником Полісся», хоч і писалося без лапок, бо означало «Вісти Тільки Правду»). В цій газеті я опублікувала все, що не змогла подати в «Трудівнику Полісся», у т.ч. й матеріали, пов'язані з конфліктом навколо редакції.
     Ще однією важливою віхою на шляху боротьби за свою репутацію стала відмова в позові Славутській міжрайонній проку- ратурі, яка порушила справу про відшкодування нібито заподіяної мною і бухгалтером матеріальної шкоди для редакції внаслідок неправильного нарахування заробітної плати. Цей судовий процес в міськрайонному і апеляційному судах тривав сім місяців. Прокуратурі було відмовлено! Цю, як і подальші справи, допомагав провести в судах наш місцевий адвокат із багаторічним досвідом Петро Михай- лович Самчук. Ця людина взяла на себе увесь тягар, якщо можна так сказати, морального очищення нашої редакції після того, що сталося. Завдяки чому і, звичайно, вагомим аргументам, ініціаторам наїзду навіть руками КРВ не вдалося очорнити ім'я редактора.
     І це була неабияка перемога! Їй передувало, звичайно, моє поновлення Славутським судом на посаді головного редактора - через чотири місяці після звільнення. Наказ про звільнення приймався тимчасово виконуючою обов'язки керівника редакції. Це було вчинено грубо, безпардонно, з порушеннями закону. Принципово не хочу називати імені та прізвища цієї людини. Відверто кажучи, я ніколи й думати не могла, що на посаду редактора, тобто керівника редакції, вона може бути рекомендована владою.
     Під час перерви в роботі спільної сесії рад, коли постало питання про затвердження головного редактора, і депутати радилися, як проводити голосування, моя колега сказала, що це, мовляв, демократично: вона буде головним редактором, а я - редактором. На що, дивлячись у вічі колезі, я відповіла, що з неї ніколи не буде головного редактора, бо вона не розрізняє термінів «моніторинг» і «монітор». А я ніколи в неї не буду не тільки редактором, а й двірником - краще піду замітати в іншому місці.
     Сама сесія тоді перетворилася в ганебне судилище наді мною як керівником редакції і громадською газетою (про це дуже влучно написав у «Сільських вістях» Зенон Михлик, який став свідком усіх подій і невдовзі після сесії, у червні 2008 року, опублікував у “Сільських вістях” свою критичну статтю «Примхи Василя Сидора».
     З'явилися на той час і вагома публікація власкора з Хмельницької області «Накрити інформаційний простір?..» Надії Пакулько в «Молоді України» та «Складні часи «Трудівника Полісся» - в обласній газеті «Подільські вісті» Олександра Шелепала (19 серпня 2008р.)... Це була неабияка моральна підтримка старших колег, які сміливо ступили на плаху за правду і дали належну оцінку подіям, що розгорнулися навколо нашого видання.
     Говорити про все це далі не хочеться. Адже зберегти свою репутацію вдалося ціною важких зусиль. Завдячую Богу, за останні більш як три роки я пережила (і виграла!) не 17, як написано було в одному з останніх випусків «Журналіста України», а 24 суди. Лише один із них відбувався за моїм позовом, коли справа стосувалася регресу, тобто відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної колишньою т.в.о. головного редактора. І питання було не в сумі вимог, а в моралі.
     Ми з адвокатом зумисне не робили акценту на свавіллі людини, яка, не маючи юридичного статусу керівника, будь-якого рішення сесій рад, провела звільнення редактора. А пом'якшили її вину - як службової особи... Сьогодні відповідач виплачує шкоду в сумі посадового окладу. Задля чого ж ми цього домагалися? Залишати все, як мовиться, в незавершеному стані було необачно. Шкода матеріальна, заподіяна редакції, мала бути (бодай символічно!) відшкодована. Інакше згодом довелося б відповідати за бездіяльність знову ж мені, керівнику, під час чергової перевірки фінансових інспекторів... Від цього застерегли мене адвокат і самі фінансисти.
     Цикл, а швидше - серія судів відбулися в зв'язку з намаганням групи колишніх працівників редакції вивести мене з рівноваги, довести мою неспроможність (уже як керівника КП, якого суд повернув на посаду!) утримати на плаву видання. Подумати тільки: в той час, коли редакція переживала фінансову кризу, й довелося призупиняти виплату всіх надбавок (встановлених т.в.о. головного редактора), четверо колег (на чолі з т.в.о.) влаштували мені так звану «опалу» в судах із-за невиплати їм надбавок. Всі чотири справи вдалося відстояти і в міськрайонному, і в апеляційному судах.
     Це було непросто. Адже впродовж чотирьох місяців, відколи я була звільнена, в колективі (де працювало всього 13 осіб) т.в.о. головного редактора створила ще одну - незалежну - профспілку (у нас до цього діяла єдина профспілка працівників культури), підписала ще одну колективну угоду... Отож, щоб розібратися в цих нетрях, мені у процесі судів за юридичною допомогою доводилося звертатися аж до Федерації профспілок Хмельницької області.
     (Закінчення. Поч. див. на 2 стор.).
     Намагався в цей період судитися зі мною, як з членом НСЖУ, і наш центр зайнятості. Мета - довести, що я не мала права на допомогу з безробіття, оскільки є членом творчої спілки, а отже вважаюся самозайнятою особою і можу самостійно забезпечити себе роботою. В службі зайнятості я перебувала на обліку майже чотири місяці й за договором із ЦНЗ навчалася підприємництву (підготувала власний бізнес-план випуску газети «Вісти Тільки Правду» (скорочено «Вісти ТП»), випустила й розповсюдила безкоштовно у світ п'ять її чисел. Схваливши цей бізнес-план, ЦНЗ, однак, не виплатив мені гроші на підприємницьку діяльність. Хоча усім іншим безробітним, хто навчався зі мною, така допомога була надана.
     Тепер думаю: якби служба зайнятості тоді здійснила цю виплату, я, можливо, й надалі випускала б власну газету... Щоправда, на той час у Славутському міськрайонному суді ще розглядався мій позов про поновлення на посаді (скажу чесно, я не вірила, що його буде задоволено). Це міг бути затяжний судовий процес (який після моїх заперечень, наданих у Львівський апеляційний суд, далі чомусь ЦЗН не продовжив), де мені, людині творчої професії, довелося б довго доводити, задля чого я усе життя сплачувала внески до Фонду соціального страхування. І такий суд мав стати чи не першим в Україні. Аналогічна ситуація на той час виникла ще хіба що у Кіровоградській області - сюжет про це з'явився на телебаченні. Але до суду там, наскільки знаю, справа не дійшла. А голова НСЖУ Ігор Федорович Лубченко звертався з цього приводу навіть у Генеральну прокуратуру.
     І справді, більш ніж дивною виявилася позиція Державного центру зайнятості, який на порожньому місці створив проблему журналістам комунальних видань, котрі все життя виконують державницьку місію й виявилися не захищені державою. І якщо ще вчора заслужений журналіст України був керівником кращої міськ- районної газети України (а «Трудівник Полісся» таким визнавався двічі - в 2002 та 2007 роках), то в один момент перетворився не тільки в безробітну людину, а й в безправного пішака. Марно, що колись голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України І.С.Чиж переконував нас, редакторів комунальних газет, у тому, що співзасновництво державних органів є оберегом місцевих видань.
     Далі почалися найскладніші суди, пов'я- зані зі скороченням чотирьох працівників редакції... Треба відзначити, що після мого повернення на посаду головного редактора фінансування влади одразу кардинально зменшилося. Якщо за півроку керівництва т.в.о. обидві ради розщедрилися на 135 тисяч гривень, то вже в наступному році на висвітлення їхньої діяльності було виділено втричі менше.
     Та що казати про фінансування, якщо міський голова не підписав навіть картки щодо погодження зміни підписів керівника редакції в банку... А це був кінець 2008 року! Потрібно було проводити розрахунки, готувати звіти, невідкладно вирішувати інші питання, пов'язані з завершенням передплати...
     Через пару тижнів до редакції знову за зверненням групи працівників редакції (з резолюціями голів обох рад!!!) завітала ревізор КРВ.
     Ну, а колишня т.в.о. чинила своє невігластво - не віддавала ключі від кабінету редактора, заявивши: «Посидите, Віро Олександрівно, біля топочної, в рішенні суду не написано, що ви маєте обов'язково займати свій кабінет»). Так, до 13 січня 2009р. печатка КП перебувала у т.в.о,, допоки втретє (за моїми заявами) не з'явився державний виконавець, щоб відкривати кримінальну справу щодо т.в.о. в зв'язку з невиконанням рішення суду.
     До цього часу я дійсно сиділа в невеличкому кабінеті поряд із нашою топочною, набралась терпіння й випускала газету. Головна перемога була здобута, і я знала, що рано чи пізно все втрясеться. Хоча «наполегливості» т.в.о., яка писала у всі інстанції звернення, щоб призупинили виконання рішення суду(І), щиро дивувалася.
     Виявилося, що за 17 років спільної роботи я так і не розкрила для себе цю людину та її «потенціалу». Хоч довелося навчати її писати практично з нуля - за плечима в колеги було лише заочне навчання на економічному факультеті сільгоспінституту... І коли вона з волі співзасновників очолила редакцію, Марк Твен зі своїм «редагуванням сільськогосподарської газети», як кажуть, відпочивав...
     Нарешті настав час істини! В присутності державного виконавця 13 січня 2009 року я вперше після поновлення на посаді зайшла до свого кабінету. Тієї ж хвилини (це треба таке гарне співпадіння!) прибули до редакції щедрувальники... Так почалася «нова ера» мого керівництва газетою. Я навіть не могла уявити, наскільки складною буде вона. Але суддя Славутського міськрайонного суду Валентина Роїк своїм рішенням про поновлення на посаді від 24.12.2008р. переконала мене, що справедливість на світі є, і в Україні теж ще не все втрачено. Не розчарували мене у всіх наступних судових процесах й інші судді нашої місцевої Феміди - Раїса Тончук, Юрій Мацюк, Вікторія Зеленська та Лідія Воробченко.
     Так уже склалося, що майже весь час після повернення на посаду головного редактора мені доводилося вживати кардинальних заходів, аби вберегти видання від банкрутства. Адже застала в редакції повний фінансовий крах: за сім місяців керівництва т.в.о. було витрачено не тільки ті кошти, що виділялися співзасновниками, а й майже всі надходження від майбутньої передплати. На рахунку редакції на кінець 2008 року залишилося трохи більше 40 тис. гривень... І з цим «капіталом» треба було дотягнути бодай до передплати на друге півріччя - в той час, коли щомісячні витрати складали понад 50 тисяч. Слава Богу, ціною неабияких зусиль нам це вдалося!
     До речі, в 2009-2011рр. наша редакція тричі відзначалась в Національному бізнес-рейтингу серед 10 кращих аналогічних комунальних підприємств України за поданням органів Держстатистики. Сьогодні «Трудівник Полісся» виходить у світ в найкращому за всі 90 літ свого існування поліграфічному вигляді - друкується в ТОВ «Регіна ЛТД» Вінниці. Ми першими серед аналогічних видань області вийшли на видавця за її межами й побачили, якою можна зробити газету, додавши багатоколірний друк. Наш приклад згодом наслідували аналогічні видання Білогір'я, Шепетівки, Старокостянтинова, Віньковець, Теофіполя, Дунаєвець, Ярмолинець, Нетішина та інші.
     Зростаємо ми за змістом і тиражем. Хоча тут, як і у всіх, проблем вистачає. Хтось дивиться на газету як на інформатора і прагне підтягнути її до такого стереотипу. Наша ж газета давно вийшла за межі звичного формату - стала центром дискусій, обміну думок, трибуною для всіх політичних сил. У нас постійно відкриті шлюзи для листів читачів - отримуємо їх щороку до тисячі.
     Нещодавно голова правління Славутського ПАТ «Горинь» В.М.Зайонц образно порівняв нашу газету з домашнім хлібом, який люблять і шанують читачі, і який, на його думку, не треба «підганяти» під сучасні стандарти поліграфії чи оформлення газет. Нам і справді зовсім не підходить європейська тенденція - працювати з читачами на відстані, дистанційно. «Трудівник Полісся» був і залишається явищем у житті територіальних громад міста і району.
     Впевнена, стільки листів читачів, як вміщує «ТП», не друкує жодне аналогічне видання краю. Бо маємо багатолітні традиції співробітництва з громадськими кореспондентами - у нас їх понад два десятки набереться. Люди дописують до газети на різні теми, не обминаючи гострих кутів сьогодення. А ми не відгороджуємося від них словами: «Редакція не веде листування зі своїми читачами». І вважаємо, що це - той частокіл, за яким закінчується журналістика й починаються односторонній рух або пустеля з Інтернет-слонами, що заселяють наш інформаційний простір. Усі конфліктні ситуації чи надзвичайні події ці «слони» обходять поважною ходою, не помічаючи їх. Як і політичних контрастів під час виборів! А негативні емоції, переживання людей завжди беруть на себе такі видання як наш невтомний «Трудівник», за що потім і страждають...
     Нині міська рада (не вийшовши із співзасновників «Трудівника Полісся»!) затіяла випуск нового видання «Вісті громади» й знайшла (уявіть собі!) 250 тисяч гривень для його статутного фонду. В той же час, перейменовуючи громадську газету в КП, обидві ради спромоглися внести до статутного фонду лише по 2 тисячі гривень! Хоча, об'єднати ці кошти зі статутним фондом редакції, який був напра-цьований роками, і юридично, і практично неможливо. Повисло в повітрі й питання: навіщо взагалі потрібно було створювати ще якийсь фонд, якщо змінювалася лише назва підприємства?!
     Не хочу зосереджувати увагу на економічних труднощах і тому, як, зокрема, ставиться до цих питань міська рада. Але про контракт, нав'язаний міським головою, варто згадати. Ця «новація» з контрактом з'явилася у статуті, прий- нятому ще під час перейменування громадської газети в КП у 2008 році, і повноваження щодо його укладання обидві ради поклали на міського голову. Контракт був незаконним стосовно мене, як керівника, з яким трудові відносини не переривалися. Тим більше, що на посаду редактора мене обрав трудовий колектив. Але після повернення на посаду я підписала контракт, щоб не створювати конфлікту й виграти час...
     Міський голова дуже чекав закінчення терміну його і в травні 2011 року без погодження з районною радою та трудовим колективом редакції виніс на сесію питання про розірвання контракту. Перед тим написав на мою адресу «дуже чемного» листа, де подякував за сумлінну роботу і т.д. Проте звільнення-2 не відбулося! На сесії міськради не вистачило для цього три голоси... А далі вже районна рада спільно з адміністрацією, які тепер очолюються іншими керівниками - Л.А.Радзивілюком та О.А.Несеном, врегулювали питання з контрактом.
     Адже й справді зміна назви підприємства не тягне за собою переоформлення трудового договору з головним редактором. Про це і йшлося на зборах співзасновників газети, які відбулися за моїм клопотанням і в яких взяли участь районні рада і державна адміністрація та трудовий колектив редакції (міський голова збори проігнорував, не прийшли на них і депутати міста). Районна рада відкликала свої повноваження щодо укладання контракту і наголосила, що нові умови статуту стосуватимуться уже наступника нинішнього редактора. Таким чином було покладено край одноосібному впливу на редакцію та редактора з боку міського голови.
     Треба насамкінець наголосити: «Трудівник Полісся» завжди уболівав і уболіває за стан справ у місті та районі. Ми ніколи не загравали з владою й намагалися об'єктивно висвітлювати всі сторони життя краю. Наприклад, сьогодні, коли майже на кожній сільській вулиці поселилась безнадія, ми показуємо буття селян таким, яким воно є. Звичайно, це не «Світське життя» Каті Осадчої, але коли ми розпочали цикл публікацій «Село, а в ньому - люди...», відчули, як відгукується наше слово у серцях тих сільчан, котрі живуть в найвіддаленіших чи забутих нами найменших населених пунктах району, до яких ми, можливо, роками не доходили. Ми пишемо про все, що болить людям. Разом із ними шукаємо надію та світлі сторони життя.
     А хіба можна бути байдужим до того, що в нашій Славуті, для прикладу, влада запросто може організувати велелюдне свято, але не відродила за останні 20 років жодного підприємства - склозаводу, хімзаводу, заводів силікатних стінових матеріалів, залізобетонних виробів? Навпаки - ще й ті, які функціонували, стали чахнути...
     Відносно інформування населення, то, попри розгорнуту роботу прес-служб, саме потрощені поштові скриньки найкраще ілюструють ставлення міської ради до цієї проблеми. Зникли майже повсюдно тепер навіть оті «балабольчики на кухні», про які з жалем говорить «український самашедший» в романі Ліни Костенко, визнаючи при цьому, що журналістам у наш час ще вірять, бо вони, мовляв, на передовій. Тільки як їх почуєш?! Благо, ще місцеві видання виходять у світ...
     Наша газета у всі часи була й залишається поряд із людьми. Ми - захисники їхніх прав та інтересів. Отож, думаю, що справжня журналістика - це проща, яку ми проходимо, щоб вдосконалюватися самим і зміцнювати дух людей. І, пам'ятаючи це, ми не маємо права, за будь-яких обставин, озлоблюватися, показувати своє роздратування або слабкість. Жертовна професія журналіста зобов'язує нас у будь-яких життєвих ситуаціях чесно відтворювати реалії й не втрачати рівновагу душі. Бо спокійний завжди той, хто правдивий. Ось чому, коли мені кажуть, що в мене міцні нерви, аби доводити правоту в судах, я відповідаю, що нервів у мене, можливо, вже зовсім немає... Маю віру в Бога. Та й сама я - Віра. І якщо себе не зможу відстояти, то як тоді допоможу іншим?
     Ціною важких зусиль, а інколи й надзусиль, дається кожен випуск газети з отим людським обличчям. І я радію, що редакція наша й газета щодня змінюються на краще. Ми вчимося знаходити порятунок у труднощах, не нарікаючи на життя. Бо усвідомлюємо, що за нами йдуть люди. Ну а якщо над нашими головами час від часу скупчуються хмари, згадуємо слова Юрія Щербака: «Доля кривдить тих людей і ті землі, яким дає безхмарне небо...»
     Віра МАЛЬЧУК, головний редактор газети «Трудівник Полісся»,
     журнал “Журналіст України”, липень 2012р.
     


  коментарі: 10

патріот : пані Мальчук як можна бути такою продажною людиною?  (написано 18.10.2012 в 18:25 з адреси:  49-196-124-91.pool.ukrtel.net)
патріот : пані Мальчук ви дійсно вірите в Бога? тоді як ви можете бути такою дволічною і продажною?   (написано 18.10.2012 в 18:57 з адреси:  155-120-132-95.pool.ukrtel.net)
Не читач... : Тому номеру журналу личило б називатися ПРОДАЖНИЙ журналіст України.   (написано 18.10.2012 в 21:13 з адреси:  155-139-132-95.pool.ukrtel.net)
Ультрас : Якщо в тому журналі такі самі журналісти, як Мальчук - гріш йому ціна в базарний день!  (написано 18.10.2012 в 21:20 з адреси:  101-45-132-95.pool.ukrtel.net)
Volya : Потрібно відмовитись від газети поки не буде змінено продажного головного редактора - Ганьба!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!  (написано 18.10.2012 в 21:21 з адреси:  74-71-124-91.pool.ukrtel.net)
Ультрас : Її, Volya, навіть розпеченим залізом з цієї посади не вижинеш. Уяви-скільки ця "журналістка" грошей бурякових накосила тільки за ці вибори!!!  (написано 18.10.2012 в 21:44 з адреси:  101-45-132-95.pool.ukrtel.net)
Не читач... : Таки добре зробив що не виписав на цей рік ТП. Як у воду дивився. Блювати верне від тої бурячанки на сторінках  (написано 18.10.2012 в 21:51 з адреси:  155-139-132-95.pool.ukrtel.net)
вік : а я нею розпалюю піч.дуже гарно палае брехня  (написано 19.10.2012 в 03:06 з адреси:  94-153-30-107-slvt.broadband.kyivstar.net)
К.І. : Читаючи те,що ви пишите про Буряка,що вже геть блювати хочеться-справжня журналістика-це не про вас пані Віра.  (написано 23.10.2012 в 06:17 з адреси:  46.247.183.178)


Ваше ім'я:

Текст коментара:


Якщо пишеться щось проти України, видаляю всі коментарі дописувача. Прошу не дублювати коментарі до різних статей. Прошу не копіювати текст у коментарі з інших сайтів, вкажіть лише посилання на текст, чи сайт. Також,прошу придумати собі нік/псевдонім і писати постійно під ним, до кожного коментаря дописується спеціальне число, або набір з буквами (IP-адреса), якщо воно однакове у коментарях, то велика ймовірність, що написано з одного комп'ютера, або з однієї локальної мережі. Любилеті анонімайзерів(схована, замінена IP-адреса), сильно не переймайтеся даною можливістю приховати походження посту. Якщо Ваш коментар не відобразився після натискання кнопки відправити, то, або не вірно введена сума, або Ваша поточна IP-адреса з якихось причин заблокована. Деякі слова у коментарях автоматично приховуються(якщо у когось, щось особисте, то вирішуйте приватно, а не поливайте брудом зі сторінок сайту/тів).

2 + 9 + 5 =  (обов'язково до заповнення)


ВІТАННЯ
Поздравляю с Днем рыбака!
Счастья, здоровья, благополучия!
И ни хвоста, ни чешуи!

***** 22-RUS *****

09.07.2017
host-46-241-58-26.bbcustomer.zsttk.net
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

СПІВЧУТТЯ
Правління Славутського відділення Спілки Поляків Україна висловлює співчуття Пані Катерині Севич з приводу важкої втрати- трагічної смерті брата Станіслава.
16.02.2017
host-18-199.internetunion.pl

фото з галереї

Фото №
День вуличної музики

Фото розміщене:
20.05.2017
VG



статистика по сайту
Оголошень 6858
Фотографій 1679
Відповідей у гостьовій 1690
Записів у пошуку 439
Тем у форумі 456



Для більш детальної статистики натисніть на зображення
лічильника.



гумор

Каталог україномовних сайтів Рейтинг каталога сайтов Хмельницкого региона

зв'язок з адміністратором
Ваше і'мя:  

Текст повідомлення:  
(текст читає тільки адмін)  

Ваша електронна скринька:  


2 + 6 + 1 =  




 331491233

Славута


Славута 2017 рік