Коментар до фото: ....
Завантажується пошукова система...
Tutor  :  Стьопа! Пішов би ти у сраку, СамоДрочівський мудак. Стараєшся для спонсора твоєї пархатої партійки, пана жидюри Коломойського. Шоб той жидюра наші ліси поприбир  ...
Skrumex  :  Жаль , очень жаль!  ...
Куплю/продам:       Продам недорого часник. ...
Робота:       На роботу в мебелевий цех терміново потрібен верст...
Послуги:       САМОЗАХИСТ ДЛЯ ЖІНОК
   &nbs...
     ГО "Славутське міськрайонне об`єднання "МАЙДАН" збирає гумові авто-покришки, горючі суміші для "коктейлів Молотова" і арматуру для відпраки у Киїів на Майдан-3. (Штаб ГО "Майдан" на 4-му поверсі "ОТЦ") ...
Інтернет-ресурс міста Славута
Славута

меню сайту

     петиції
     інтегральний світ
     головна
     фото з супутника
     віртуальна подорож
     WEB камера
     фотографії
     гостьова книга
     вітання
     співчуття
     пошук знайомих
     форум
     чат
     карта міста
     телефони
     куплю/продам
     послуги
     робота
     повідомлення
     бізнес міста
     залізниця




border=0

інформери

Курс долара






 12.04.2012 З ВІДКРИТИМ СЕРЦЕМ

Ще до Воскресіння Христового залишалося прожити Страсний тиждень – найвідповідальніший і найсуворіший за релігійними канонами Великого посту… А в недільній школі Славутського жіночого монастиря Святої праведної Анни діти виготовляли пасхальні кошики, писанки та інші красиві атрибути для святкової виставки, що має пройти в Шепетівській і Славутській єпархії в Світлу седмицю.
     Настоятелька монастиря – ігуменія Єфимія із задоволенням оглядала творчі роботи учнів недільної школи, де навчаються до 25 дітей, якими залюбки займається наймолодша послушниця Олена. Із кольорового паперу, бісеру та інших підручних матеріалів й справді виходять оригінальні, неповторні речі, які додають настрою та передчуття наближення Великодня. З одним із таких виробів ми і сфотографували матушку.
     А ще напередодні Вербної неділі до монастиря несподівано прибув і провів вечірнє Богослужіння сам єпископ Діонісій. Своїм душепастирським візитом, як каже ігуменія, владика завжди додає більшої святості монастирським службам, духовно підтримує вірян. А в Лазареву суботу перед освяченням верби ще й сам помирував черниць і послушників обителі, усіх славутчан, які зійшлися на молитву. Щоправда, вийшов деякий конфуз… Коли в якусь мить у храмі (як це інколи буває через велелюддя) раптом зчинилася суєта й стало дуже гамірно, владика до того не зостався байдужим і нагадав присутнім, що духовну обитель не можна перетворювати у «вертеп розбійників», а прихожанам вказав, щоб не були прохожанами у святих земних Єрусалимах, якими для нас є храми Господні на землі.
     Я дивилася в зворушені очі матушки Єфимії, коли вона з особливою душевною теплотою згадувала повчання владики пастві монастиря, й усвідомлювала, як давно назріла наша зустріч із нею для читачів «Трудівника Полісся». Адже багато славутчан, певне, ще до кінця не усвідомили, яку велику милість дарував нам Господь, освятивши на нашій славутській землі народження чернечої обителі.
     Дякую Всевишньому, що незадовго до великодніх свят настоятелька жіночого монастиря, яка більше трьох років тому (11 січня 2009р.) була рішенням Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Володимира возведена в сан ігуменії, погодилася на цю розмову з відкритим серцем.
     
     - Всечесна матушко, наскільки відомо, монастир – хоч і здається закритим для стороннього ока закладом – не відлучає себе від цивілізації, не відгороджується від суспільства. Як вдається Вам із сестрами нести свій нелегкий чернечий подвиг і водночас допомагати людям не втрачати в житті духовну основу?
     - Звичайно, в монастирі правила укладу життя налаштовані інакше, ніж в миру. За парканом обителі для нас, можна сказати, більше нічого не існує. Бо наш світ – це Вічність. Наші серця і все єство належать Богу. А з тими, хто живе поряд із нами на землі, у нас один зв’язок – щира молитва за них. Те, як нам вдається нести свій чернечий хрест, знає і бачить Господь. Ми просто ніколи не нарікаємо на труднощі, стараємося з любов’ю служити Богу.
     - Натомість від людей поза межами монастиря тільки те й чути, як усі жаліються та плачуть, впадаючи у депресію чи розпач, зіткнувшись із нелегким сьогоденням…
     - Тут усе залежить від віри людини. Треба думати не про те, що сьогодні важко, а що може бути ще важче, - і молитвою оберігати себе від негараздів та інших випробувань, гартувати свою силу волі і своє терпіння. Недарма ж кажуть: молитва і труд все перетруть.
     - Легко казати про це… А молитися ж так важко буває! Людина часто яку завгодно фізичну чи розумову роботу ладна виконувати, в от стати на молитву сил і часу не знаходить. Чому?
     - (Матушка посміхається). А ви думаєте, у нас в монастирі немає інших справ, крім участі в Богослужіннях та дотримання черницями келейних правил? Тут тобі і господарські справи, і будівництво, і впорядкування території, і постійний догляд за храмом, і випікання просфор, і пошиття риз для священнослужителів та стихарів – для паламарів, чернечого вбрання. Ми ж ряси і підрясники самі собі майструємо. Купуємо хіба що скуфійки – головні убори для духовенства та монахів. Додайте сюди приготування трапез, догляд за хворими черницями, інші внутрішні турботи. І все це – з молитвою! А як інакше?
      - Так, бачимо, за більш як 10 років, відколи існує монастир, відбулося багато змін...
     - Нам довелося прибудувати приміщення храму, замінити в ньому опалення, викласти паркет, повністю перекрити куполи і встановити хрести. Двері й вікна міняємо. Викопали на території монастиря криницю і спорудили довкола неї капличку. Звели паркан навколо усієї території нашої обителі, побудували деякі підсобні приміщення. Розмалювали вівтар і встановили та завершуємо розпис іконостаса.
     Хочу подякувати за велику допомогу монастирю всім спонсорам і прихожанам, хто допомагає нам у наших трудах во славу Божу.
     - Матушко Єфиміє, напевно, не кожному під силу творити духовні подвиги? Знаємо, як у наш час важко знайти благодійників і меценатів – чомусь багато заможних людей більше дбають про власний достаток та збагачення, аніж про багатства на небі.
     - На своєму життєвому досвіді я також переконалася в цьому. Бо коли стає матеріально важко підтримувати функціонування монастиря, буває, звертаємося з листами-проханнями до успішних підприємців. Але відгукуються одиниці. На жаль, від окремих із них навіть відповіді не дочекалися.
     Звичайно, ми ні на кого не ображаємося, за всіх молимося. І віримо, що Господь усе владнає, пошле нам милосердних людей. Ми ж не особняк собі розбудовуємо!..
     - Ви обмовилися щойно про новобудову – що це буде? Розкажіть, будь ласка, детальніше.
     - Заклали ми двоповерховий корпус із підвалом та мансардою – тут має бути розташовано просфорню, приміщення для недільної школи, невеличкий внутрішній теп- лий храм, келії для монахинь та інше. Звичайно, маємо думати про майбутнє монастиря і розширення обителі. Ви ж знаєте, келії окремих черниць у нас в будинках, що за межами монастиря, знаходяться. А якщо прибудуть ще сестри – де їх поселимо?
     - Хоча, число черниць в нас поки що збільшується, як збоку здається, повільно. Хіба не так? Немає бажаючих чи достойних нести чернечий хрест?
     - Коли ми прибули в Славуту вперше, нас було троє: матушка Лідія (моя мама, яка згодом прийняла чернечий постриг з ім’ям Ксенії, - Царство їй небесне, вона тепер, як ви знаєте, покоїться на території монастиря), я і матушка Юлія (сьогодні – інокиня Іулянія). Ми ж спочатку мешкали тут у пристосованому приміщенні, два з половиною роки бігаючи на служби Божі в церкву Різдва Пресвятої Богородиці, співали там на криласі.
     Користуючись нагодою, хочу подякувати благочинному Славутського округу нашої Української православної церкви отцю Петру, що сприяв нам у спорудженні храму Святої праведної Анни (відновлюючи цим історичну справедливість – бо ж існував у Славуті колись однойменний храм, зведений в 1822р. дворянином Карлом Леонгардом!) і взагалі в несенні тієї відповідальної місії, на яку благословив нас Господь.
     - То скільки нині сестер живе в обителі?
     - Сьогодні в нашому монастирі разом зі мною вже є 12 черниць і одна з них - схимниця. Окремі сестри час від часу несуть послух у Корці, Києві й навіть Москві, де збирають пожертвування на монастир. Адже останнім часом знайти кошти на розбудову монастирських споруд в нас, на Славутчині, стає дедалі важче.
     - Скажіть, чи важкий чернечий хрест?
     - Якби люди знали, як важко бути ченцем, ніхто би ним не став. Але коли б вони відали, які блага отримають потім, усі пішли б… В чернецтво не постригаються з безвиході. Бути монахом або монашкою – це таке ж покликання, як бути журналістом. Сховатися від світу в монастирі неможливо. І від себе так само.
     - Що дає особисто Вам служіння в монастирі?
     - Одним словом про це не скажеш. Певно, внутрішню рівновагу. А ще – можливість постійно бути на сторожі свого серця і своїх помислів. Наше монастирське життя побудоване так, щоб кожної миті пам’ятати про головне для душі – жити для Господа. «Бо коли хто хоче йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною», - пам’ятаєте ці слова Всевишнього із Євангелія від Матфея?
     - А як Ви ставитеся до пророцтва Лаврентія Чернігівського, що настануть тяжкі часи, коли в храмах, які будуть квітнути оздобою, зникне благодать?
     - Це не про наші храми мовиться. Хіба ви не бачите, скільки різних культових споруд за роки Незалежності України в нас повсюдно з’явилося. Але ж усі ті «доми молитви», «царства» та інше - неканонічні! Туди православній людині й тепер ходити не благословляється.
     - Скажіть, матушко, як Ви думаєте, а чи є в людини доля?
     - У повсякденному мирському житті люди звикли все «списувати» на долю, хоч Євангеліє не містить такого поняття і не стверджує, що в людини є якась наперед визначена життєва дорога. Я от із 6 класу бігала в Корецький жіночий монастир, співала багато років у церковному хорі Свято-Георгієвського храму і ніколи не чула від духовних людей про таке поняття як «доля».
     Навпаки - старші люди завжди говорили, що «судьбу можна обминути», тобто, не треба ходити над прірвою, щоб потім, коли впадеш, не нарікати на долю. Кожен може молитися, каятися і випрямляти перед Господом свої дороги. Думаю, що віра в долю шкідлива, адже люди здебільшого самі винні у своїх невдачах і бідах… Бо не моляться, не ходять в церкву.
     - Які визначні події в житті Славутського жіночого монастиря Вам найглибше запали в душу?
     - О, таких подій – радісних і навіть сумних (пов’язаних із відходом до Господа моєї мами – монахині Ксенії, яка покоїться нині на території монастиря) було немало. Це і перебування в храмі чудотворних Державінських ікон із Архангельської області Росії, і хресний хід стопами Андрія Первозванного з надзвичайними, різьбленими з дерева, грузинськими зцілювальними образами святих… А ще – перебування в нашому храмі у Пасхальну ніч два останніх роки поспіль Благодатного вогню…
     - Доставленого аж із Єрусалима?!
     - Так. Благодатний вогонь – це справді незбагненний доказ істинності та вселенської величі нашої Православної Церкви! Адже сходить він у Єрусалимському храмі Воскресіння лише за молитвами православного патріарха. Увесь світ не перестає вражатися цим явищем. Ми і справді дуже щасливі люди на цій землі, що маємо можливість бачити в наші дні такий Божий Промисел у Велику Суботу – напередодні Православної Пасхи.
     - На завершення нашої розмови розкажіть, матушко, як готуються до цього найбільшого свята насельниці нашої Славут- ської обителі?
     - Все у нас відбувається так, як і в будь-якій християнській родині – і паски печемо, і яйця фарбуємо, і храм та келії прикрашаємо… Це неодмінно поєднуємо з повсякчасною молитвою. А ще артос обов’язково випікаємо – протягом усієї Світлої Седмиці цей священний хліб знаходиться у вівтарі, а потім роздаровується прихожанам – як видиме підтвердження того, що Спаситель, який постраждав за нас, став для нас істинним Хлібом Життя. Ось чому артос вживається в особливих випадках, наприклад, під час хвороби, і завжди зі словами «Христос Воскресе!»
     - Що хотілося б сказати Вам напередодні Світлого Христового Воскресіння славутчанам і усім людям, які прийдуть до святої обителі освячувати свої пасхальні кошики?
     - Афонський старець Паїсій повчав, що у всякій справі кожній людині потрібно попереду розміщувати своє серце. Приходьте до храму Святої праведної Анни зустрічати воскреслого Христа з відкритим серцем. Бо Він розіп’ятий був і воістину воскрес заради кожного із нас.
     - Дякуємо Вам, всечесна матушко, за душевну розмову, а також усім насельницям монастиря – за щирі молитви. Адже недарма мовиться: чернецтвом тримається світ.
     Інтерв’ю вела Віра МАЛЬЧУК,
     фото автора.
     



  коментарі: 10

Вірянин : "Хіба ви не бачите, скільки різних культових споруд за роки Незалежності України в нас повсюдно з’явилося. Але ж усі ті «доми молитви», «царства» та інше - неканонічні! Туди православній людині й тепер ходити не благословляється..."
     
     Дивна позиція, як для віруючої людини. Бо якщо людина справді віруюча, вона не буде ділити церкви на канонічні і не канонічні.
      
(написано 13.04.2012 в 10:46 з адреси:  176.8.15.30)
Вірянин : Спеціально для ігуменії Єфимії та авторки інтерв’ю В.Мальчук
     
     Слово "церква" має різні значення.
     Це - співтовариство людей, що вірять у Христа.
     Це - співтовариство віруючих, об'єднаних одним священнослужителем, храмом, місцем проживання. Така спільність має назву «парафія».
     Це - будинок храму, який сприймається як "дім Божий" – тобто місце, де відбуваються таїнства, обряди, а також спільні молитви.
     Це - форма християнської віри.
     За два тисячоліття в християнстві склалися й оформилися кілька різних конфесій, кожна з яких має свій Символ віри (коротка формула, що увібрала в себе основні положення віровчення), свій обряд і ритуал. Отже існують: Православна Церква (Візантійська традиція), Католицька Церква (Римська традиція) і Протестантська Церква (традиція Реформації XVI ст.).
     
     "Тому що, де двоє або троє зібралися в ім'я Моє, там Я посередині них" (Мф. 18.20).
      
(написано 13.04.2012 в 11:01 з адреси:  176.8.15.30)
Олександр : І Він їх навчав і казав їм: Хіба не написано: Дім Мій буде домом молитви в народів усіх, ви ж із нього зробили печеру розбійників!
      І почули це первосвященики й книжники, і шукали, як Його погубити, бо боялись Його, увесь бо народ дивувався науці Його.
     (Мар.11:17-18) 
(написано 13.04.2012 в 16:49 з адреси:  SOL-FTTB.175.84.27.94.sovam.net.ua)
Раб Божий : "Люби ближнього свого...". Бачив і відчув як мене лю у московських храмах, тільки через те, що я прихожанин Київського патріархату і волію звертатися до Бога на своїй рідній мові. Навіть грамотки за здоров'я і за упокій не приймають. Якщо я, з їхньої точки зору заблудша вівця, то чому до мене таке відверто вороже ставлення? Щось не в'яжеться з біблійними канонами.  (написано 13.04.2012 в 20:15 з адреси:  220-60-124-91.pool.ukrtel.net)
Раб Божий : Міхаілу: Не звертав уваги якою мовою спілкується Діонісій?
     Історія УПЦ КП
     Історично Українська Православна Церква від Хрещення Руси-України була Митрополією Константинопольського Патріархату.
      У 1448 році від Київської Митрополії відокремилася Московська епархія, яка була самоназвана Московською Патріархією. Лише через 141 рік (у 1589 р.) вона отримала визнання Константинопольського Патріархату.
      Як свідчать грецькі історики, у 1684 році (за часів лівобережного гетьмана I.Самойловича) Московська Патріархія звернулася до Константинопольського патріарха Якова з проханням підпорядкувати їй Українську Митрополію (тобто отримати право рукоположіння Київських митрополитів), але отримала відмову. Це не заважало таємно висвятити у Москві у сан Київського митрополита єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського.
      У 1686 року Константинопольський Патріарх Діонісій погодився на підпорядкування Московській Патріархії Української Церкви, але через рік (1687) його саме за це було засуджено на Царгородському патріаршому соборі та позбавлено сану, а підпорядкування визнано актом хабарництва та скасовано.
      У 1689 р. була встановлена заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха. У наступному 1690 р. Московський собор надав «анафеми» на «киевские новые книги», тобто книжки П.Могили, К.Ставровецького, І.Галятовського, Я.Барановича, А.Радивиловського, І.Славинецького та інших, писані тодішньою українською літературною мовою. У 1693 р. була впроваджена нова заборона Московського патріарха на ввезення до Москви українських книжок.
      Зважаючи на історичний хід подій та становище України у ті часи, Українська Православна Церква не змогла набути адміністративної самостійності від Російської Православної Церкви.
      У 1924 р. було ухвалено декрет (томос) Вселенської Патріархії, підписаний патріархом Григорієм Сьомим і 12 митрополитами про неканоничність передачі Київської Митрополії Москві.
      Ухваленням Архієрейського Собору РПЦ 25—27 жовтня 1990 року, у відповідь на звернення українського єпископату до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і всього єпископату РПЦ, за Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Філарета (саме такий титул було надано Митрополитові України у 1990 році), Українській Православній Церкві було надано незалежність і самостійність в управлінні та права широкої автономії.
      У 1992 році Митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка) Архієрейський Собор УПЦ (за його відсутності) змістив з посади і обрав нового предстоятеля УПЦ (МП) — Володимира (Сабодана), що був на той час митрополитом Ростовським і Новочеркаським (РПЦ). Цікаво, що Володимир (Сабодан) є одночасно єпископом двох Церков, що є, мабуть, унікальним випадком у історії Православ’я.
      У 1997 році за поданням єпископату УПЦ (МП) Архієрейський Собор РПЦ видав «Акт про відлучення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)» (сану митрополита його було позбавлено в 1992) за «розкольницьку діяльність».
      В час офіційної зустрічі делегації Вселенського патріархату з Президентом України Віктором Ющенком 24 березня 2005 р., голова делегації архієпископ Скопельський Всєволод (Майданський) передав послання патріархату: «Церковь-Мати, Константинопольський Патріархат, вважає, що її донька — Московський Патріархат — має ту канонічну територію, яка існувала у тої Церкви до 1686 року. Підпорядкування Київської Митрополії Московській Церкві було здійснено Патріархом Діонісієм без згоди та утвердження Святим і Священим Синодом Великої Церкви Христової».
      УПЦ-КП має намір стати єдиною визнаною Всесвітнім православ’ям українською автокефальною церквою на відміну від
      * автономної УПЦ (МП), яка підпорядкована РПЦ,
      * підпорядкування Константинопольському патріархату, у якому знаходиласьКиївськаМиттрополія в 988—1686 рр.
     
      
(написано 14.04.2012 в 07:52 з адреси:  224-50-124-91.pool.ukrtel.net)
Раб Божий : VI. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ УТВОРЕННЯ УПЦ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ
     VI . ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ УТВОРЕННЯ УПЦ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ
     Не залежна Церква у незалежній державі
     є канонічно виправданою та історично неминучою.
     Визначення Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р.
     1. Українська Церква до ХХ ст.
     Внаслідок офіційного прийняття 988 р. християнства як державної релігії Київської Руси, було утворено Київську Митрополію як складову частину Константинопольського Патріархату. Але вже невдовзі були зроблені перші спроби перетворити цю Митрополію на автокефальну Церкву. У 1051 р., з повеління князя Ярослава Мудрого, собором єпископів Київської Митрополії самостійно був поставлений у митрополити Іларіон, родом русич. Так само у 1147 р. з повеління князя Ізяслава ІІ собором єпископів Митрополії самостійно, без дозволу Константинопольського Патріарха, був поставлений у митрополити Климент Смолятич. Але ні у першому, ні у другому випадку автокефальність Київської Митрополії, через зовнішні політичні причини, не протрималась довго.
     
     Київська Митрополія продовжувала перебувати в складі Вселенського Патріархату і після того, як у 1448 р. її частина, територіально розташована в Північно-Східній Русі і об’єднана навколо Московського князівства, через поставлення окремого митрополита фактично проголосила свою автокефалію. Тільки у 1589 р. статус Московської Церкви був унормований, і вона була піднесена до рівня Патріархату. Київська Митрополія не входила до складу новоутвореного Патріархату. Перебуваючи до 1686 р. в складі Константинопольського Патріархату, Київська Митрополія користувалася найширшими правами автономії. Внаслідок Переяславської угоди 1654 р. після політичного приєднання України до Московського царства московський уряд усіляко намагався неканонічно розповсюдити владу Московського Патріарха і на Україну. Представники Української Церкви, у своїй переважній більшості, категорично протестували проти такого підпорядкування, але московська державна влада робила все для того, щоб зламати цей опір . Ця влада постійно вдавалася до брехні, як це було з фальшивими статтями, поданими для підпису гетьману Юрію Хмельницькому, а також до грубих порушень канонів. Так, зокрема, при живому митрополиті для керування Київською Митрополією було висвячено в Москві єпископа Мефодія Филимоновича . За порушення юрисдикції Константинопольського Патріарха цей єпископ був проклятий ним, але Московський цар Олексій Михайлович заступався за нього і виправдовував таке порушення канонів як втручання в межі чужої юрисдикції необхідністю «рятувати Православ’я».
     
     У 1685 році, порушивши клятву вірності Вселенському Патріарху як своєму Предстоятелю, єпископ Луцький Гедеон (Святополк-Четвертинський) отримав у Москві поставлення на Київську митрополичу кафедру і цим фактично, з грубим порушенням канонів, самочинно підпорядкував Київську Митрополію Московському Патріархату . Боячись повторення історії з анафемою від Вселенського Патріарха єпископу Мефодію Филимоновичу, московська державна влада доклала всіх можливих зусиль для того, щоб отримати підтвердження законності такого підпорядкування. Використавши підкуп та тиск, її представники отримали від Константинопольського Патріарха Діонисія відповідну грамоту , але Синод Константинопольської Церкви пізніше осудив вчинок цього Патріарха як незаконний . І до цього часу Константинопольський Патріархат вважає приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату незаконним , що неодноразово підтверджувалося його офіційними документами та представниками (Томос Православній Автокефальній Церкві у Польщі 1924 р., лист Вселенського Патріарха Димитрія до Московського Патріарха Алексія ІІ 1991 р., заява архієпископа Скопелоського Всеволода, представника Вселенського Патріарха Варфоломія, на зустрічі з Президентом України В. Ющенком у березні 2005 р.).
     
     Але через політичну могутність Російської імперії та занепад української державності Українська Церква була вимушена підпорядковуватись російській церковній владі аж до часів повалення монархії в Росії. Протягом короткого часу Київська Митрополія, яка була приєднана до Московського Патріархату за умови збереження всіх прав автономії, якими вона користувалася у складі Константинопольського Патріархату, була перетворена на рядову єпархію Російської Православної Церкви. Жодна з умов приєднання не була дотримана . З 1800 по 1966 роки на Київську митрополичу кафедру РПЦ свідомо не поставила жодного етнічного українця. Для приниження Київської Митрополії цар Петро навіть наказав поставити на Київську кафедру не митрополита, як було від часу Хрещення Руси, а архієпископа.
     
     2. Боротьба за автокефалію Української Церкви у період до Другої Світової війни
     У 1917 р. зі зміною державного устрою в Росії, а потім і проголошенням Україною незалежності, відразу гостро постало питання про скасування неканонічної підпорядкованості Української Церкви Російській. На Всеукраїнському Соборі 1918 р. було поставлено питання про автокефалію, але промосковська більшість делегатів заблокувала його розв’язання. Зважаючи на те, що в межах України Православна Церква продовжувала мати статус державної, 1 січня 1919 р. Директорія (уряд) Української Народної Республіки видала «Закон про автокефалію Української Православної Церкви». З цього часу починається фактичний відлік боротьби Української Церкви за свою автокефалію . РПЦ намагалася зберегти свою духовну владу над Україною, а тому на її Помісному Соборі у 1918 рр. Українській Церкві було надано обмежену автономію. Ця автономія не була скасована, але фактично діяла короткий час і про неї, як і про багато інших рішень цього Собору, просто забули. Ієрархія і частина духовенства РПЦ, які несли своє служіння в Україні, не бажали відмовитися від традиційної для російського православ’я взаємозаміни понять «православний» і «росіянин», а тому не для захисту канонічного устрою Церкви, а з національно-шовіністичних мотивів усіма силами боролися проти українізації церковного життя. Через нерозуміння ієрархами та частиною духовенства РПЦ потреб української пастви остання пішла на розрив з ними. В жовтні 1921 р. відбувся Всеукраїнський православний церковний Собор, на якому остаточно сформувалася Українська Автокефальна Православна Церква.
     
     У 1930 р. під тиском органів держбезпеки УАПЦ «самоліквідувалася», а незначна частина її парафій, оформлена в грудні того ж року в Українську Православну Церкву, проіснувала до 1937 року, коли була остаточно розгромлена. Практично всі ієрархи УАПЦ загинули від рук більшовицького режиму. Владика Іван Теодорович, який на початку 1920-х рр. виїхав до Америки та очолював там Церкву в еміграції, з огляду на нетрадиційне посвячення ієрархії УАПЦ на Соборі 1921 р., вирішив за краще прийняти традиційну посвяту. Єпископ Йосип Оксіюк, після повернення із заслання в повоєнний час, до самої своєї смерті у 1991 р. працював, як мирянин, у журналі Українського екзархату РПЦ «Православний вісник». Таким чином, ієрархія УАПЦ формації 1921 р. наступників не залишила.
     
     Частина Української Церкви, яка не пішла на звільнення з-під юрисдикції Московського Патріархату, була в пер. пол. 1920-х рр. оформлена в Український екзархат РПЦ. Як і УАПЦ, вона була розгромлена в роки великого терору, і перед початком Другої світової війни в підрадянській Україні не було жодного діючого єпископа, діяло лише кілька храмів.
     
     Зовсім інша ситуація складалася в тій частині України, яка після радянсько-польської війни 1920 р. опинилася в складі Польщі. Тут значна частина ієрархів, духовенства та переважна частина вірних Православної Церкви виступили за автокефалію. Автокефалія Православної Церкви в Польщі була визнана в 1924 р. Константинопольською Церквою-Матір’ю. При цьому у відповідному «Томосі» вказувалося на неканонічність підпорядкування Київської Митрополії Московському Патріархату, а новоутворена автокефальна Церква визнавалася спадкоємницею цієї Митрополії . Автокефалія Православної Церкви в Польщі була визнана Східними Патріархами та іншими Помісними Церквами. Таким чином частина Української Церкви, яка знаходилась у Польській державі, була визнана автокефальною провідними Помісними Церквами Вселенського Православ’я.
     
     У вересні 1939 р. українські землі Польщі опинилися під владою СРСР. Радянська влада вважала за необхідне якнайшвидше підпорядкувати частину Автокефальної Православної Церкви в Польщі Московській патріархії. З цією метою в якості Екзарха Західних України і Білорусії з Москви до Луцька був направлений один з ієрархів РПЦ – архієпископ, а згодом митрополит Миколай (Ярушевич). Московська патріархія вважала, що для підпорядкування їй підвладної СРСР частини УАПЦ в Польщі вважалося достатнім визнання її ієрархами над собою юрисдикції РПЦ. Порушуючи канони та обов’язок послуху своєму Предстоятелю, деякі ієрархи визнали над собою юрисдикцію Московської патріархії, але архієпископ Олександр (Іноземцев) та єпископ Полікарп (Сікорський) категорично виступили проти неканонічної зміни юрисдикції і залишилися вірними своєму Предстоятелю – митрополиту Діонисію.
     
     3. УАПЦ (формації 1942 р.)
     У червні 1941 р. вибухнула радянсько-німецька війна. Значна частина території України була швидко окупована німецькою армією. На окупованій території було створено рейхскомісаріат «Україна». 18 серпня 1941 р. в Почаєві, таємно від Церкви, відбувся «Обласний собор єпископів Православної Церкви в Україні» у складі 4 єпископів, який ухвалив неканонічне рішення про вихід з юрисдикції Православної Церкви в Польщі та перехід в юрисдикцію Московської патріархії, внаслідок чого утворилася так звана «Автономна Церква». Митрополит Діонисій, Предстоятель Православної Церкви в Польщі, осудив «собор» у Почаєві, а дії єпископів, спрямовані на розрив зі своїм законним Предстоятелем, кваліфікував як розкол . Німецька окупаційна влада заборонила митрополиту Діонисію будь-яку адміністративну та духовну діяльність за межами так званого генерал-губернаторства, утвореного на території окупованої Польщі. Тому, з огляду на загрозу поширення розколу та фактичну неможливість здійснювати функції Предстоятеля в Україні, 24 грудня того ж року митрополит Діонисій призначив архієпископа Луцького Полікарпа (Сікорського) Тимчасовим Адміністратором Православної Автокефальної Церкви в Україні, а також благословив архієпископам Полікарпу та Олександру висвячувати нових єпископів для України.
     
     10 лютого 1942 р. на прохання групи віруючих та духовенства УАПЦ формації 1921-30 рр. Собор єпископів у Пінську прийняв їх в юрисдикцію Православної Автокефальної Церкви в Україні. Московська патріархія, вивезена більшовиками в Ульяновськ, не могла змиритися з втратою своєї влади над Церквою України, а тому вирішила спрямувати свій удар на главу цієї Церкви – владику Полікарпа (Сікорського). Хоча він ніколи не належав до РПЦ, Архієрейський Собор цієї Церкви 28 березня 1942 р. неканонічно заочно «засудив його до позбавлення сану» . На основі цього рішення РПЦ не визнавала ієрархію УАПЦ в діаспорі , в той час як Константинопольський Патріархат визнає цю ієрархію канонічною . 9-17 травня 1942 р. в Києві відбувся Архієрейський Собор Православної Автокефальної Церкви в Україні, на якому було вирішено висвятити нових єпископів, серед яких був висвячений і єпископ Переяславський Мстислав (Скрипник) – у майбутньому Патріарх Київський і всієї України. Собор також вирішив вважати, до скликання Всеукраїнського церковного Собору, Митрополита Діонисія Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу. Таким чином Українська Православна Церква фактично відновила свою автокефалію, а канонічний зв’язок з митрополитом Діонисієм визнавався і ним, і Українською Церквою тимчасовим, до скликання повноцінного Помісного Собору, засобом збереження канонічної єдності УПЦ з Вселенським Православ’ям. На жаль, через воєнні дії такий Собор не міг бути зібраний в той час.
     
     Протягом 1943-44 рр. радянські війська поступово повернули під владу СРСР всі окуповані Німеччиною землі. Знаючи з досвіду УАПЦ 20-30-х рр. про ставлення більшовицької влади до української ієрархії, а також через позицію німецької влади, єпископат УАПЦ до 1944 р. практично в повному складі опинився у вигнанні за межами України. Тут, у Варшаві, з 11 березня по 8 квітня 1944 р. відбувся Собор єпископів УАПЦ, на якому до Всеукраїнського помісного Собору найвищим органом Церкви визнавався Собор єпископів. Очолив цей Собор митрополит-адміністратор з титулом «Місцеблюститель Київського Митрополичого Престолу». З відома Предстоятеля Польської Православної Церкви митрополита Діонисія митрополитом-адміністратором УАПЦ був обраний владика Полікарп. Таким чином помісний статус УАПЦ, проголошений Архієрейським Собором, був визнаний киріархом – Предстоятелем Польської Православної Церкви , від якого походила лінія апостольського преємства ієрархії УАПЦ.
     
     Після розгрому Німеччини єпископи УАПЦ на чолі з Місцеблюстителем митрополитом Полікарпом опинилися в різних кутках Заходу – від Європи до Америки, але єпископат продовжував зберігати формальну юрисдикційну єдність як Українська Автокефальна Православна Церква в Діаспорі. Саме до ієрархії цієї Церкви приєднався митрополит Іван Теодорович, який був Предстоятелем УПЦ в США. Останнім Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу УАПЦ в Діаспорі був митрополит Мстислав (Скрипник).
     
     Незважаючи на орієнтовану на Московську патріархію позицію т. зв. Автономної Церкви, після повернення в Україну радянської влади її, як і рештки УАПЦ, було ліквідовано. З традиційної для Московського Патріархату позиції сили духовенство і парафії приєднувалися до відновленого Українського Екзархату РПЦ, на чолі якого з 12 лютого 1944 р. був поставлений з титулом «Митрополит Київський і Галицький, Патріарший Екзарх всієї України» Іоан (Соколов). Росіянин за походженням, цей ієрарх був наближеним до новообраного з дозволу більшовицької влади у вересні 1943 року Московського Патріарха Сергія. Без скликання будь-яких Соборів та без інших, непотрібних РПЦ «формальностей», він приєднував до Екзархату парафії, а священиків УАПЦ ще й пересвячував, як нібито неканонічних. Умови більшовицької влади не дозволяли будь-якого активного опору діям Московської патріархії, а тому до поч. 90-х рр. частина Української Православної Церкви на Батьківщині залишалася у вимушеному підпорядкуванні РПЦ.
     
     4. Новітній період історії Української Церкви
     В травні 1966 року на Київську кафедру був призначений архієпископ, згодом митрополит Філарет (Денисенко). Як Екзарх всієї України митрополит Філарет фактично очолював Українську Православну Церкву на Батьківщині, але через реалії існування СРСР тільки у 1989 р. його старанням Український Екзархат РПЦ отримав перші ознаки справжньої автономії. Згідно з визначеннями Помісного Собору Російської Православної Церкви від 7-8 червня 1990 року та Архиєрейського собору РПЦ від 25-27 жовтня того ж року, за Грамотою Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ від 27 жовтня 1990 року на ім’я митрополита Київського і всієї України Філарета, Український Екзархат Російської Православної Церкви став незалежною і самостійною в управлінні Українською Православною Церквою . Ще в липні 1990 р. на Соборі митрополит Філарет єпископатом УПЦ був одноголосно обраний Предстоятелем УПЦ, що було пізніше підтверджено найвищим керівним органом УПЦ – Собором, який відбувся 1-3 листопада 1991 р. в Києві. На жаль, при встановленні нового статусу УПЦ не було чітко окреслено розмежування повноважень між Московською патріархією та її установами з одного боку та установами УПЦ – з іншого. Віднесення остаточного рішення щодо статусу та прав УПЦ на майбутній Помісний Собор РПЦ, який від 1990 року ще не збирався (хоча мав би збиратися, відповідно до Статуту 1988 р., кожні п’ять років, тобто у 1995, 2000 та 2005 роках ), не сприяло нормальному існуванню УПЦ в складі РПЦ. Фактично межі «незалежності та самостійності в управлінні» УПЦ в складі Московського Патріархату визначалися особистими якостями Предстоятеля та єпископату Української Православної Церкви .
     
     Одночасно в Україні розгорнувся стихійний рух за повну автокефалію УПЦ. В червні 1990 року в Києві відбувся Собор, який обрав Місцеблюстителя Київського Митрополичого Престолу митрополита Мстислава (Скрипника) Предстоятелем УАПЦ в Україні, а саму Церкву підніс до статусу Патріархату. Після довгих років Українська Автокефальна Православна Церква повернулася з вигнання на Батьківщину.
     
     У той час коли Україна перебувала в складі СРСР, ієрархія УПЦ не бачила достатніх передумов для відновлення автокефалії Української Церкви, але коли 24 серпня 1991 р. було проголошено державну незалежність України, такі передумови з’явилися. Згідно з історичною традицією та канонічними правилами в незалежній державі зі значною частиною населення православного віросповідання утворюється Помісна Православна Церква. Відповідно до цього 1-3 листопада 1991 р. в Києво-Печерській лаврі відбувся Собор УПЦ, на якому було ухвалено рішення про автокефалію Української Православної Церкви. Підставою для цього було те, що УПЦ здійснює своє служіння в окремій незалежній державі, має достатню кількість єпископату й духовенства, духовні навчальні заклади та монастирі, до православ’я відносить себе більш як половина населення держави. У сукупності всі ці фактори ро УПЦ однією з найбільших Церков Вселенського Православ’я .
     
     Разом з тим, через кампанію наклепів на Предстоятеля УПЦ, яка розгорталася в пресі, Собор ухвалив рішення про висловлення йому довіри, а також підтвердив його обрання Архієрейським собором УПЦ в 1990 р. Під постановами Собору стоять підписи всіх правлячих архієреїв УПЦ, делегатів від усіх єпархій, духовних навчальних закладів та монастирів. Помісний Собор УПЦ – це найвищий орган управління Церквою, а тому всі рішення, які пізніше приймалися всупереч його постановам, є неканонічними та не повинні визнаватися.
     
     У відповідь на рішення Собору УПЦ керівництво РПЦ вирішило зробити все можливе для того, щоб зберегти адміністративну єдність Московського Патріархату, навіть ціною порушення канонів та розколу Української Церкви . Московською патріархією, разом з відповідними державними службами (колишній Комітет державної безпеки), була розгорнута кампанія з дискредитації особи Предстоятеля УПЦ. Розгляд постанов Собору УПЦ свідомо затягувався, а виграний час Московська патріархія та спецслужби використали для того, щоб організувати в середовищі єпископату та духовенства УПЦ групу розкольників, на яких можна було б спиратися у боротьбі проти автокефалії УПЦ та проти її Предстоятеля. У кожну єпархію та найбільші монастирі УПЦ було надіслано емісарів з Московської патріархії, які агітували духовенство і віруючих виступити проти автокефалії та вимагати заміни Предстоятеля УПЦ на лояльного до Москви.
     
     Напередодні призначеного на 1 грудня 1991 року референдуму про державну незалежність України в Києві пройшов Міжрелігійний форум. В роботі форуму взяли участь представники УПЦ та УАПЦ, і вже тоді намітилася позитивна тенденція до зближення цих двох гілок Української Церкви і поєднання їх в одну Помісну Церкву.
     
     5. Розкол УПЦ
     Спроби керівників РПЦ та їхніх помічників розколоти Українську Церкву мали певний успіх. В січні 1992 р. в середовищі єпископату утворилася група з трьох єпископів, які оголосили про свою відмову від рішень Собору 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію УПЦ та припинили поминати за богослужіннями Предстоятеля УПЦ і виконувати його розпорядження, чим фактично учинили розкол. Про те, що такі дії означають розкол, говорить 14-те правило Константинопольського Двократного собору: «Якщо якийсь єпископ, ставлячи приводом провину свого митрополита, і раніше соборного розгляду відступить від спілкування з ним та не буде возносити імені його , за звичаєм, в Божественному тайнодійстві, про такого Собор визначив: нехай буде позбавлений сану, якщо буде доведено, що він відступив від свого митрополита і сотворив розкол». Московська патріархія з традиційним для неї поглядом на канони, як на інструмент своєї політики, поспішила підтримати розкольників. Порушуючи статус незалежності в управлінні, наданий УПЦ, Патріарх Алексій ІІ вимагав від Предстоятеля УПЦ не вживати жодних канонічних санкцій проти розкольників, чим фактично офіційно підтримав їхні дії.
     
     На 30 березня – 4 квітня 1992 р. було призначено Архієрейський Собор РПЦ для розгляду документів Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. Але замість розгляду питань порядку денного на Соборі було піднято питання про особу Предстоятеля УПЦ. Частина єпископів УПЦ, в тому числі і митрополит Харківський Никодим та інші пізніші учасники так званого «Харківського собору», письмово протестували проти порушення порядку денного, але їхній протест залишився без уваги . На митрополита Філарета чинився тиск з єдиною вимогою – залишити Київську кафедру та посаду Предстоятеля. Як свідчать учасники засідання, у разі відмови митрополита Філарета піти з посади Предстоятеля архієреї РПЦ погрожували скасувати статус незалежності і самостійності в управлінні УПЦ. Через небезпеку вчинення Архієрейським собором РПЦ дій, які погіршили б і так дуже напружену релігійну ситуацію в Україні, митрополит Філарет погодився «заради миру церковного на найближчому Архієрейському Соборі УПЦ подати у відставку з посади Предстоятеля УПЦ», про що усно заявив на засіданні Собору.
     
     Необхідно відзначити, що добровільне залишення ієрархом своєї кафедри, особливо під тиском або через страх за своє життя, згідно з канонічними правилами вважається тяжким гріхом. Про це говорять 9-те правило ІІІ Вселенського Собору та 3-тє правило святителя Кирила Олександрійського. В останньому чітко зазначено, що єпископи, достойні служити, повинні звершувати своє служіння, а недостойні повинні залишати кафедру не через відречення, а через суд. Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. висловив довіру особі Предстоятеля УПЦ та відкинув усі звинувачення на його адресу, а Архієрейський Собор РПЦ, не висунувши проти митрополита Філарета жодних офіційних звинувачень , навпаки, подякував йому за багаторічну архіпастирську діяльність і благословив продовжувати архієрейське служіння.
     
     Усвідомлюючи небезпеку для Української Церкви своєї відставки з посади Предстоятеля, а також через неканонічність самого вчинення такої дії, маючи підставою законні рішення Собору УПЦ від 1-3 листопада 1991 р., митрополит Філарет вирішив залишитися Предстоятелем УПЦ. Зрозумівши, що втрачається влада над УПЦ, Московська патріархія, порушуючи канони та постанови власних Архієрейських Соборів, грубо втручається в справи Української Православної Церкви, видаючи постанови Священного Синоду РПЦ щодо порядку управління УПЦ. Останньою з ряду цих постанов митрополит Філарет був нібито «усунутий» з посади Предстоятеля УПЦ, хоча згідно з церковними канонами такі дії чиняться лише внаслідок суду над Предстоятелем того органу, який його обрав, тобто законного Архієрейського Собору УПЦ.
     
     Рядовий єпархіальний архієрей митрополит Харківський Никодим 27 травня 1992 року провів у Харкові так званий «Архієрейський Собор». На ньому ті єпископи, які в листопаді 1991 р. не знайшли за Предстоятелем УПЦ жодної провини, з наказу Московської патріархії «усунули» митрополита Філарета з посади Предстоятеля, а на його місце обрали рекомендованого патріархією керуючого справами РПЦ митрополита Ростовського Володимира (Сабодана). Московська патріархія підтримала інспіровані нею дії розкольників, а на Архієрейському Соборі 11 червня 1992 року без справжнього судочинства, з порушенням канонів, заочно «засудила» митрополита Філарета до «позбавлення сану». Принагідно відзначимо, що Російська Православна Церква традиційно відзначається відсутністю правдивого судочинства, що підтверджує навіть той факт, що введений Архієрейським Собором РПЦ 2000 року Церковний суд так досі і не розпочав свою діяльність.
     
     В умовах, коли керівництво Російської Церкви організувало та підтримало розкол в УПЦ, зникли навіть формальні причини надалі залишатися у підпорядкуванні цієї Церкви. Разом з тим, не було жодних причин надалі підтримувати розділений стан Української Церкви. З метою об’єднання двох гілок Помісної Православної Церкви України в Києві 25-26 червня 1992 р. був скликаний Об’єднавчий Собор. На цьому Соборі УАПЦ, як спадкоємниця Автокефальної Української Православної Церкви у вигнанні, та УПЦ, як Православна Церква, яка несла своє служіння на Батьківщині, об’єдналися в єдину Церкву, яка отримала назву Українська Православна Церква Київський Патріархат.
     
     Таким чином, підсумовуючи історичний шлях Української Церкви, можемо зробити такі висновки. УПЦ Київського Патріархату – справжня Помісна Православна Церква українського народу, яка зберігає і проповідує православне віровчення та дотримується у своєму житті канонів і звичаїв Вселенського Православ’я. Вона зберігає спадкоємство від Київської Митрополії та УАПЦ в діаспорі. Підставами для дій законного Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського і всієї України Філарета були рішення Архієрейського Собору УПЦ 6-7 вересня 1991 р. та Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію Української Православної Церкви. Так звана «Українська Православна Церква», яку очолює нині митрополит Володимир (Сабодан), – частина РПЦ, яка спровокувала та підтримує розкол Української Церкви. На Об’єднавчому Соборі 1992 р. відбулося не утворення нової релігійної організації, як про це часто говорять противники Київського Патріархату, а відновлення єдності Помісної Православної Української Церкви.
     
     
     Джерело: Прес-центр Київської Патріархії.
     
      
(написано 14.04.2012 в 07:54 з адреси:  224-50-124-91.pool.ukrtel.net)
 :   (написано 23.05.2012 в 14:45 з адреси:  h131-156.meta.ua)
 :   (написано 06.06.2012 в 08:30 з адреси:  h131-156.meta.ua)


Ваше ім'я:

Текст коментара:


Якщо пишеться щось проти України, видаляю всі коментарі дописувача. Прошу не дублювати коментарі до різних статей. Прошу не копіювати текст у коментарі з інших сайтів, вкажіть лише посилання на текст, чи сайт. Також,прошу придумати собі нік/псевдонім і писати постійно під ним, до кожного коментаря дописується спеціальне число, або набір з буквами (IP-адреса), якщо воно однакове у коментарях, то велика ймовірність, що написано з одного комп'ютера, або з однієї локальної мережі. Любилеті анонімайзерів(схована, замінена IP-адреса), сильно не переймайтеся даною можливістю приховати походження посту. Якщо Ваш коментар не відобразився після натискання кнопки відправити, то, або не вірно введена сума, або Ваша поточна IP-адреса з якихось причин заблокована. Деякі слова у коментарях автоматично приховуються(якщо у когось, щось особисте, то вирішуйте приватно, а не поливайте брудом зі сторінок сайту/тів).

2 + 7 + 1 =  (обов'язково до заповнення)


ВІТАННЯ
Поздравляю с Днем рыбака!
Счастья, здоровья, благополучия!
И ни хвоста, ни чешуи!

***** 22-RUS *****

09.07.2017
host-46-241-58-26.bbcustomer.zsttk.net
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

СПІВЧУТТЯ
Правління Славутського відділення Спілки Поляків Україна висловлює співчуття Пані Катерині Севич з приводу важкої втрати- трагічної смерті брата Станіслава.
16.02.2017
host-18-199.internetunion.pl

фото з галереї

Фото №
День вуличної музики

Фото розміщене:
20.05.2017
VG



статистика по сайту
Оголошень 6859
Фотографій 1679
Відповідей у гостьовій 1690
Записів у пошуку 439
Тем у форумі 456



Для більш детальної статистики натисніть на зображення
лічильника.



гумор

Каталог україномовних сайтів Рейтинг каталога сайтов Хмельницкого региона

зв'язок з адміністратором
Ваше і'мя:  

Текст повідомлення:  
(текст читає тільки адмін)  

Ваша електронна скринька:  


2 + 1 + 1 =  




 331491233

Славута


Славута 2017 рік