Коментар до фото: здорові діди від свіжого лісового повітря коли в лісах сиділи в криївках...
Завантажується пошукова система...
de  :  Gol  ...
Іван Іванович  :  це дурня  ...
Куплю/продам:       Продається трактор ( дод...
Робота:       Потрібен продавець у кав\'ярню.
  &nb...

Послуги:        Ремонт квартир офісів під ключ та косметичний...
     Многие лета Порошенку П.А и Гройсиану В.Б а также отцу реформ Яценюку А П.Их всех на 2 срок ...
Інтернет-ресурс міста Славута
Славута

меню сайту

     петиції
     інтегральний світ
     головна
     фото з супутника
     віртуальна подорож
     WEB камера
     фотографії
     гостьова книга
     вітання
     співчуття
     пошук знайомих
     форум
     чат
     карта міста
     телефони
     куплю/продам
     послуги
     робота
     повідомлення
     бізнес міста
     залізниця



інформери

Курс долара






 13.01.2012 СВІТЛА ПЕЧАЛЬ МОЯ…

Мій дідусь був репресований в 1930 році. На той час він трудився у колгоспі конюхом - добре працював, про нього навіть писала районна газета, друкували його фотографії. Від правління колгоспу мав подяки. Все це було до того часу, поки не загинув у господарстві один кінь. Цього вистачило, аби перекреслити все хороше. Загибель коня назвали «вредительством», а добру, порядну людину визнали ворогом народу й засудили до 28(!) років позбавлення волі. Вірніше, на 15 років ув’язнення суворого режиму, а ще 13 років – «поражения в правах». Я не знаю, що це означало тоді. Але думаю, що це схоже на теперішнє вільне поселення. Так мій дідусь опинився в краю вічної мерзлоти, аж на Колимі. Будинок, де жив він, розібрали «по бревнышку» і звалили на колгоспному подвір’ї, все нажите забрали. А бабуся з п’ятирічним сином залишилась на вулиці. Хоча, яка то була бабуся? Зовсім молода жінка 38 років, перед якою враз постало питання, куди йти, де знайти притулок.
     І пішла бабуся в сім’ю, куди незадовго перед цим вийшла заміж моя мама. Це була дуже велика сім’я, яка складалася із 15 чоловік. Згодом мої батьки відокремились, і з ними всі роки жила бабуся. Але до останніх своїх днів бабуся з теплом і повагою згадувала цю велику й дружну родину, яка дала їй притулок у дуже важкий час.
     
     
     Життя йшло. В 1932 році син бабусі пішов у перший клас. Тоді, хоч і був дуже важкий час, проте знаходили можливість в школі дітей годувати обідами. Навіть в тюрмах злочинцям, убивцям та рецидивістам давали їсти. А от у школі дітям «ворогів народу» їсти не давали. Мені важко уявити, що відчувала бабуся, коли хлопчик прибігав із школи зі сльозами й запитував: «Чому всім дають їсти, а мені не дають»? Що відчувала мати, дивлячись в очі голодній дитині? Як було їй пояснити тій дитині, що вона є сином «ворога народу». Хоча, життя показало, хто дійсно був чи не був ворогами народу, і хто є ті, що й зараз ще стверджують, що голодомору не було?
     Слава Богу, ми вижили. Вижили в 1932-1933 роках, пережили Велику Вітчизняну війну і голод 1947 року. І ось, після 18 років заслання, мій дідусь повернувся додому. Але повернувся не назавжди, а всього - на один місяць. Це було щось схоже на «відпустку». Через місяць він мав прибути знову туди, в той дуже далекий, суворий край ще на 10 років. В народі чомусь такі місця називають «местами, не столь отдаленными». Зійшовши в Славуті з поїзда, дідусь пішки дістався до нашого дому, який на недовгий час став і йому рідним домом, і розповів нам таку історію.
     Недалеко від Губелець діда наздогнала бричка. Гарні коні, кучер, а в бричці сидів Іван Михайлович Котюк. Той самий Котюк, який у далекому вже 1930 році працював у селі Довжки головою колгоспу. Той самий Котюк, з «легкої» руки якого так «важко» покарали діда. Але це було колись... А зараз, як виявилось, це була інша людина. Бричка зупинилась. Лише погляду вистачило, щоб впізнати один одного. Привітались. «Звідки повертаєшся?» - запитав Котюк. – «Хіба ви уже забули? Звідти, куди ви мене відправили», - відповів дідусь. «Сідай, дорогою до Ганнополя поговоримо, а далі уже підеш пішки», - запросив Іван Михайлович. Дідусь категорично відмовився. «Ну, як хочеш, так і роби, - сказав Котюк. – Але прошу, через пару днів прийди до мене. Є сер-йозна розмова».
     Дідусь прийшов до Котюка в Ганнопіль, тому що на той час він працював уже директором Ганнопільського відгодівельного пункту. Як я уже говорила, це була вже інша людина, і вчинки йо- го були зовсім інші. Що ж це означало? Миттєвий спалах111 благородства, чи111 свідомі рішення і вчинки, які йшли від душі? Цього знати уже ніхто не буде. Але після розмови з дідусем у далекий холодний край полетів із Ганнополя лист із довідкою, в якій чорним по білому було написано, що Мотузюк Іван Архипович, 1892 року народження, уродженець с.Довжки Славутського району, повернувшись з місця відбування покарання, помер у селі Ганнопіль, де і похований. Ось так. Є людина, є проблема. Нема людини - і проблем немає.
     Хоча, для Котюка могли бути дуже великі проблеми. Нам це все, звісно, відомо було. Адже це значило, що дідусь уже не буде повертатись туди, звідки приїхав, а залишиться з нами назавжди. А для пана Котюка? Що думав він, підписуючи цю довідку? Фабрикуючи її, він по суті підписував вирок самому собі. Не міг же він не знати, що могло статися з ним і його сім’єю, якби хтось дізнався про це і, чи випадково, чи свідомо, доповів владі. Цей вчинок мав би дуже серйозні наслідки для самого Котюка. А він ще й роботу для діда запропонував у його ж господарстві – відгодівельному пункті. І це ще не все, що він доброго зробив. Взяв Іван Михайлович і поселив діда під одним дахом із собою, виділивши йому одну із своїх жилих кімнат, зробивши з неї окремий вхід.
     Кімната була маленька, з одним великим вікном, з якого відкривався вид на спиртзавод. А звідти доносився запах, такий приємний, який я полюбила на все життя, - запах, який я люблю і понині, запах що став візитною карткою Ганнополя, солодкий запах мого далекого дитинства... Коли я ще не вчилася в школі, то постійно жила тут, а як пішла в школу, то з нетерпінням ждала суботу, щоб після уроків бігти сюди, в цю маленьку кімнатку, де мене дуже любили і ждали.
     До речі, із заслання дідусь приїхав із маленьким фанерним чемоданом, в якому привіз мисливську рушницю і мандоліну. Оце все, що придбав за 18 років, не рахуючи ревматизму та інших захворювань. Я дуже любила той час, коли дідусь брав у руки мандоліну. І тоді кімнату заповнювали чарівні звуки вальсу «Дунайські хвилі», або «На сопках Маньчжурії». А ще більше любила, коли дід співав і акомпанував собі на мандоліні. У нього був дуже приємний баритон. Співав він українські народні пісні, пісні на слова Великого Кобзаря, але завжди дуже сумні. Тужливо виводив він мелодії про три верби, що сходились на березі річки і журилися, що уже ніколи молодість не повернеться до них, співав про Кармелюка «Повернувся я з Сибіру, та не маю долі. І хоча я не в кайданах, та все ж не на волі».
     Це тоді, в дитинстві, я думала, що дідусь співає про Кармелюка. Набагато пізніше зрозуміла, що мав він на увазі себе, а співав про свою долю. Через пісню він передав мені те, чого не міг переказати словами, - свою журбу, свій біль і сум за тим, що було втрачено назавжди. А я своїм дитячим розумом не могла зрозуміти, чому бабуся витирає сльози, а в дідуся тремтить підборіддя. Це розуміння прийшло до мене набагато пізніше, коли, згадуючи ті роки, я подумала, а скільки ж то літ було бабусі з дідусем на той час? А було їм всього-навсього по 56 років, на жаль, із 36 літ подруж-нього життя 25 з них вони прожили в розлуці, тому що за плечима дідуся було після Першої світової війни ще сім років австрійського полону.
     Все це, що я згадала про дідуся Івана Михайловича, я писала тільки для себе. Але якщо станеться, що ці рядки стануть відомі ще комусь, хто знав І.М.Котюка, хто пам’ятає його, то вони, певно, виявляться несподіванкою: комусь приємною, а комусь - ні. Тут відкрились нові факти з його біографії, нова сторінка його життя, причому, дуже світла сторінка. Про це не відав ніхто. Це знали тільки мій дідусь і моя мама. Мені про це мама розповіла тоді, коли не стало уже ні дідуся, ні Івана Михайловича. Такий був час, коли потрібно було мовчати і про хороше, і про погане. Мені дуже шкода, що я не знала правди раніше, за життя цієї великодушної людини.
     Бо наша сім’я вдячна була І.М.Котюку за те, що він повернув нам дідуся. Може, трохи запізно. Але… Творити добро ніколи не буває пізно. Він забрав його в 30-річному віці від нас, ще ненароджених внуків, а повернув у 48-му - дітям війни, які залишились без батька, і яким він був дуже потрібний. От і став він для нас і батьком, і дідом. Шкода, що доля дуже мало відміряла йому віку, дуже мало років він був із нами. Всього 14 літ. Так, це дуже мало і дуже багато. Адже в моїй душі вони залишили найсвітлішу пам’ять про мого дідуся, про мою юність і дитячі роки. Це була світла смуга в моєму житті. Тому і «печаль моя светла».
     Марія САМЧУК, с.Ганнопіль.
     


  коментарі: 6

 :   (написано 10.02.2012 в 23:59 з адреси:  h131-156.meta.ua)
 :   (написано 24.03.2012 в 17:46 з адреси:  h131-156.meta.ua)
 :   (написано 06.04.2012 в 23:00 з адреси:  h131-156.meta.ua)
 :   (написано 11.05.2012 в 18:05 з адреси:  h131-156.meta.ua)
 :   (написано 12.05.2012 в 05:08 з адреси:  h131-156.meta.ua)
 :   (написано 26.05.2012 в 06:45 з адреси:  h131-156.meta.ua)


Ваше ім'я:

Текст коментара:


Якщо пишеться щось проти України, видаляю всі коментарі дописувача. Прошу не дублювати коментарі до різних статей. Прошу не копіювати текст у коментарі з інших сайтів, вкажіть лише посилання на текст, чи сайт. Також,прошу придумати собі нік/псевдонім і писати постійно під ним, до кожного коментаря дописується спеціальне число, або набір з буквами (IP-адреса), якщо воно однакове у коментарях, то велика ймовірність, що написано з одного комп'ютера, або з однієї локальної мережі. Любилеті анонімайзерів(схована, замінена IP-адреса), сильно не переймайтеся даною можливістю приховати походження посту. Якщо Ваш коментар не відобразився після натискання кнопки відправити, то, або не вірно введена сума, або Ваша поточна IP-адреса з якихось причин заблокована. Деякі слова у коментарях автоматично приховуються(якщо у когось, щось особисте, то вирішуйте приватно, а не поливайте брудом зі сторінок сайту/тів).

3 + 1 + 4 =  (обов'язково до заповнення)


ВІТАННЯ
Поздравляю с наступающим ДНЁМ ШОФЁРА!
Ни гвоздя ни жезла и удачи на дорогах!

***** 22-RUS *****

27.10.2017
tornode.torreactor.ml
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

СПІВЧУТТЯ
Правління Славутського відділення Спілки Поляків Україна висловлює співчуття Пані Катерині Севич з приводу важкої втрати- трагічної смерті брата Станіслава.
16.02.2017
host-18-199.internetunion.pl

сьогодні
День працівника державної виконавчої служби
св. Варвари

прогноз погоди
Який день на Варвари, такий і на Сави.
Коли на Варвари мороз приліз – ховай сани, бери віз.
Якщо на Варвари болото – зима буде красна, як злото.
Варвара показує дорогу, Сава мости мостить, а Микола пригвоздить.
Варвара мости мостить, Сава гвозді гвоздить, а Микола прибиває.

фото з галереї

Фото №
День вуличної музики

Фото розміщене:
20.05.2017
VG



статистика по сайту
Оголошень 6881
Фотографій 1679
Відповідей у гостьовій 1690
Записів у пошуку 439
Тем у форумі 456



Для більш детальної статистики натисніть на зображення
лічильника.



гумор

Каталог україномовних сайтів Рейтинг каталога сайтов Хмельницкого региона

зв'язок з адміністратором
Ваше і'мя:  

Текст повідомлення:  
(текст читає тільки адмін)  

Ваша електронна скринька:  


1 + 3 + 6 =  




 331491233

Славута


Славута 2017 рік